Сьогодні зранку був підписаний указ про те, що ніким не визнана самопроголошена республіка Нагірний Карабах припиняє своє існування з 1 січня наступного року.
Збройні сили цього утворення вже розпущені, після фактичної капітуляції минулого тижня внаслідок блискавичної операції армії Азербайджану. Остання Карабахська війна тривала одну добу.
Вчора азербайджанськими силовиками був затриманий при спробі втечі очільник вже колишнього Карабаху, російський мільярдер вірменського походження Рубен Варданян. Який, до речі, був спонсором російського воєнного злочинця Бородая, а той, своєю чергою, був менеджером терористів так званої “днр” та цілого вірменського батальйону арбат, який росіяни відправляли вбивати українців на Донбасі.
Варто коротко нагадати історію питання. Вірмено-азербайджанський конфлікт спалахнув у кінці існування радянської імперії. Деякі дослідники вважають, що він став одним з останніх цвяхів в труну совєтів. Там було все, включно із кривавими погромами за етнічною ознакою у великих містах.
А потім спалахнула війна у Нагірному Карабаху. Цей регіон, де компактно проживали вірмени, відносився до міжнародно визнаної території Азербайджану. За великим рахунком, це була чисто сепаратистська історія, яка вилилася у криваву війну на Кавказі.
Вірменія, озброївшись російською підтримкою, підтримала сепаратистів і фактично окупувала цілу низку регіонів Азербайджану включно з Карабахом. У Єревані це називали “поясом безпеки”.
Власне, для Вірменії це була чиста військова перемога.
Далі були багаторічні розповіді про “споконвічні вірменські землі”, згадки про часи Османської імперії і всі інші добре знайомі нам “рюшечки” з пропаганди російського штибу. Єреван був вірним союзником Москви, увійшов до військового союзу з росіянами і орієнтувався на Кремль в усіх питаннях. У Вірменії розміщена величезна російська військова база. Що ж стосується міжнародного права, яке було на боці Азербайджану, це традиційно нікого не цікавило.
Одна у Баку не сиділи, склавши руки. Азербайджан програв війну і зробив висновки. Після цього азербайджанська влада почала вибудовувати тісні стосунки з етнічно близькою Туреччиною, яка радо прийняла концепцію “один народ – дві країни”. Кілька десятиліть Азербайджан працював на розвиток економіки, а зароблені гроші, в тому числі, на торгівлі енергоносіями, вкладав у сектор безпеки.
Влада у Баку укладала мільярдні оборонні контракти, вдало маневруючи на протиріччях між сильними гравцями регіону – Туреччиною, Іраном, Саудівською Аравією і так далі.
Тим часом, міцно прив’язана до Росії Вірменія, роками стагнувала. Не без російських “заслуг” та впливу величезної та багатої вірменської діаспори у Москві, до якої відносився і вже колишній очільник Карабаху Варданян, політичної стабільності у Єревані годі було й чекати. Вже не кажучи про якийсь розвиток.
2020 року Азербайджан, накопичивши економічну силу, новітнє озброєння і отримавши беззаперечну підтримку Туреччини, пішов в атаку. За кілька тижнів був ліквідований так званий “пояс безпеки”, окуповані Вірменією території були звільнені, а азербайджанська армія підійшла впритул до столиці Карабаху.
Росіяни, звісно, втрутилися. Було підписано перемир’я, за яким російські війська брали під контроль дорогу з Карабаху до Вірменії, однак зі звільнених армією Азербайджану територій вірмени йшли і передавали їх під контроль влади Баку. Фактично тоді доля Карабаху була вирішена, тому що в цих умовах вірменський анклав у Азербайджані просто не міг існувати як окрема сутність.
Але ліквідувати Карабах одразу азербайджанцям завадив політичний момент і домовленості великих гравців з росіянами. У Баку вирішили ще трохи почекати. І дочекалися дня, коли вони змогли блискавично вирішити свою територіальну проблему раз і назавжди.
Крім очевидних уроків, в цій історії є і неочевидна наука для нас.
Очевидним є, наприклад, те, що росіянам вірити не можна. Ніколи і за жодних обставин. Про ціну паперу і угоди з Москвою заповідав ще Бісмарк. Очевидно, що сила міжнародного права все одно існує, як би його не намагалися перекрутити агресори. Що треба вкладатися у власну армію і вести мудру міжнародну політику, маневруючи між різними інтересами.
Все це зрозуміло.
Однак неочевидна наука полягає в тому, що Вірменія – це теж гарний приклад. Це країна, в новітній історії якої була переможна війна. Вірмени мали свій успіх.
І не змогли ним скористатися.
Маючи перемогу у війні, вони не реформували економіку і політичну систему, не розраховували самі на себе, а вічно намагалися щось отримати як не від Москви, так від, наприклад, традиційно лояльного до вірмен Парижа.
Сама по собі перемога у своїй війні не вберегла вірмен від політичних конфліктів аж до розстрілу депутатів парламенту. Не створила якості життя і сильного безпекового сектору.
Сама по собі перемога не робить країну успішною. До неї в комплекті має йти ще багато чого. І про це треба пам’ятати навіть у розпал нашої війни.
