Україна унікальна багатьма речами. Але насамперед – боротьбою з корупцією. Так несамовито й безжально з корупцією не бореться ніхто й ніде в світі. Якщо послухати наших провідних політиків і чиновників, то всі вони почали боротися з корупцією ще змалечку.
Однак є один істотний нюанс. У нас є корупція, але немає корупціонерів. От такий от парадокс. Аномалія. За багато років – жодної доведеної до суду серйозної справи. Корупція в нас абстрактна, як категоричний імператив Іммануїла Канта. З нею вигідно й зручно боротися в поті чола свого, нікого по суті не чіпаючи. А з конкретними корупціонерами боротися невигідно й невдобно. Бо там – то брат, то кум, то сват. А зі своїми власними корупціонерами як ти боротимешся? То непорядно. То вже не корупція, то – бізнес!
Черговим проявом такої абстрактної або й метафізичної боротьби з корупцією стало ухвалення Верховною Радою законопроекту 9534 (про відновлення декларування доходів для чиновників) з поправкою про закритість реєстрів декларацій ще на рік.
Що це означає? Це означає, що боротьба з корупцією в Україні та знову перетворюється на фікцію. З антикорупційного закону законопроект 9534 перетворився на законодавчий акт про захист корупції і корупціонерів в Україні. З ніг – на голову.
Згаданий законопроект – ключовий для євроінтеграційних прагнень України. На його ухваленні наполягали представники країн G-7. Але вони ж не настільки наївні, щоб не розуміти, що ухвалений законопроект – лукава маніпуляція. Цивілізований світ чекає від української влади не красивих жестів, а механізмів. Такий механізм лише один – прозорість доходів і декларацій. Без нього – все це удавана боротьба, схожа на заморський реслінг, де все несправжнє й оманливе. Де суперники нібито б’ють один одного тяжкими стільцями по голові і щедро обливаються кетчупом, імітуючи криваве побоїще, але насправді нікому нічого не болить. Це – шоу, в якому українська влада не має собі рівних.
Влада знайшла для себе ідеальну формулу, яка дозволяє їй робити будь-що. Ця нехитра формула зветься «не на часі». Не на часі боротися з корупцією, не на часі доводити справи до суду, не на часі звільняти з посад невігласів і відвертих пройдисвітів, не на часі згадувати про можновладні гріхи у засобах масової інформації.
Особливо прикро, що все це «не на часі» відбувається тоді, коли вже півтора року триває війна. Навіть закритість декларацій аргументується воєнним станом. Прибутки звичайного державного чиновника з якогось дива стали «військовою таємницею». Чи не тому бува, що в той час, коли народ знімає з себе останню сорочку, допомагаючи фронту, деякі політики й чиновники збільшили свої статки в рази! Вже під час війни. Хіба вже так небезпечно, якщо ворог дізнається, скільки ананасів і рябчиків в коморах українського чиновництва? Здається, в цьому випадку влада ховає свої статки не від ворога, а від власних громадян, яким намагається продати боротьбу з корупцією, фактично лобіюючи її потреби.
І якщо ми вже предметно говоримо про корупцію, то варто сказати ще про одну дуже велику проблему, яка з очевидних причин замовчується. Схоже, ОП взяв боротьбу з корупцією в ручне управління. В який спосіб? Торгівля санкціями!
Так звані «санкції» проти бізнесу й підприємництва, які вже стали буденністю це – тотальне свавілля й та ж сама корупція. У людей забирають бізнеси й активи, йде перерозподіл ринків і сфер впливу. На яких підставах? Та ні на яких. На підставах височайшої волі того, хто має в руках реальну владу і дотичний до репресивних механізмів держави. Фактично мова йде про державний рекет, про елементарне здирництво. Не згідно із законом, а відповідно до побажань та апетитів людей, наділених владою.
І це зовсім не поодинокі випадки, а ціла система, яка реально працює, на відміну від українських законів. Це тим більш небезпечно, що народ подібні ініціативи часто підтримує, не розбираючись в тонкощах справи. Йому це подають як боротьбу з корупцією, олігархією, захист державних інтересів. Сьогодні в Україні будь-кого будь-якої миті можуть зробити зрадником і «ворогом народу» без жодних на те підстав і вироків суду. Це знищує фундаментальні основи правового й громадянського суспільства, це шлях до тотального хаосу. Дуже прикро, що справа боротьби з корупцією, справа, яка б мала єднати людей і країну, їх роз’єднує.
Корупція – всюдисуща і всепроникна. Її не можна ізолювати в окремих галузях. Вона несе небезпеку всій країні, всьому суспільству. Бо, як колись зауважив Джордж Орвелл, великою й небезпечною помилкою є думка, що можна жити в корумпованому суспільстві, не будучи корумпованим.
Сьогодні Україна цілком визріла до реальної боротьби з корупцією, до цього її закликає світ, цього прагнуть пересічні громадяни. Не готова поки що влада і самі корупціонери. І, очевидно, вже самим громадянам, активістам, тому самому громадянському суспільству доведеться чинити великий тиск на владу, аби змусити її робити, а не удавати.
В тому ж таки законі про декларування є одна деталь. Закон дозволяє всім чиновникам відкрити свої декларації з власної волі. І це може стати чудовим тестом на корумпованість. Не відкрив декларацію – корупціонер! Саме у такий спосіб вмикаються захисні механізми громадянського суспільства, коли закони з тих чи інших причин не працюють.
А за великим рахунком, президент Володимир Зеленський мав би заветувати закон. В нього є достатньо можливостей для того, аби переконати Верховну Раду відновити оприлюднення декларацій чиновників. Бо без контролю суспільства за доходами й видатками чиновництва вся боротьба з корупцією – абсолютна профанація.