Деолігархізація, яка перед початком повномасштабного російського вторгнення була проголошена чинною владою ледь не головним стовпом державної політики, благополучно закінчилася.
Принаймні, офіційно відкладена на “після війни”.
Днями Кабінет міністрів видав розпорядження про те, що реєстр олігархів має бути створений через три місяці після скасування воєнного стану.
До цього, згідно з чинною нормативкою, реєстр олігархів мав бути створений після отримання висновку з цього питання Венеціанської комісії. Європейські структури такий висновок надали. Зазначили, що питання не на часі. Задоволений Кабмін змінив нормативку, і боротьба з олігархією розчинилася у тумані майбутнього.
Для тих, хто забув, нагадаємо, що воно таке. В останні місяці перед початком великої війни влада, а саме, ОП та РНБО, затято просувала створення реєстру олігархів. Намагаючись дати відповідь на улюблене питання Ігоря Валерійовича Коломойського, про яке він любив розмірковувати годинами – а хто ж такий той самий олігарх.
Вирішили, що олігарх – це та людина, яка має вирішальний вплив у певному економічному секторі, має політичні важелі, скажімо, через підконтрольних депутатів і, звісно ж, володіє медіа-ресурсом. Ті, хто підпадає під ці критерії, мав бути включений до реєстру і отримати собі проблему.
Проблема, за задумом, полягала в тому, що включення до реєстру олігархів прирівнювалося до положення “політично значущої персони”, тобто PEPа. Така людина підпадала під прискіпливий фінансовий моніторинг і мала б стовідсоткові проблеми, наприклад, у банківській сфері. Причому як всередині України, так і у всьому цивілізованому світі.
Далі почалася люта дискусія, яку той самий Ігор Валерійович зазвичай формулював приблизно так: а як то все рахувати? От депутати – от хто сказав, що це мої депутати? А може, це Ріната депутати? Чи Діми? І так до нескінченності.
Отже, записати в олігархи по факту можна було б лише, скажімо так, сталевій політичній волі. Або не записати, завдяки їй же.
На цьому етапі поставало інше, не менш оригінальне питання. А куди рахувати, наприклад, такого персонажа, як Томаш Фіала? Він у нас хто? Тут сталева політична воля невідворотно починала б давати тріщини.
Але розрахунок, вочевидь, був дещо простішим. Топ-посадовці ледь не прямим текстом давали зрозуміти – достатньо не відповідати одному з проголошених критеріїв, і ніхто нікого нікуди не запише. У перекладі людською – потрібно було б здати, куди треба, або активи, або своїх депутатів, або, що найкраще, медіа-активи.
Ось в таких дискусіях, якщо хто забув, ми й прожили останні, вирішальні для підготовки країни до великої війни, місяці перед 24 лютого 2022 року. Навіть про плани олігархічного державного заколоту розмірковували. Як же давно це було…
А потім деолігархізація сталася з інших причин. Росіяни почали знищувати, зокрема, українську промисловість та енергетичну систему, які належали, в тому числі, тим самим олігархам. А влада створила телемарафон.
Відверто кажучи, в українських олігархів не лишилося й тіні минулої могутності. А попереджали, що прийде день, і живі позаздрять Фірташу.
Так що, чого гріха таїти, затіватися з реєстром і фінмоніторингом окремих персонажів зараз особливого сенсу немає. Олігархія як система, у довоєнному розумінні цього слова, майже повністю демонтована за фактом.
Недостворений реєстр олігархів буде теліпатися десь серед кабмінівських паперів до кращих часів. Може, ще й колись знадобиться, однак коли, кому і навіщо – поки невідомо.
Однак ця прохідна на сьогоднішній день новина актуалізує інше питання.
Як би не гірко було це визнавати, але олігархія була державною системою, яка існувала в Україні з 90-х років. Саме олігархія була побудована на уламках системи управління парткомів та “червоних директорів” часів УРСР.
Відверто кажучи, за часів приватизації та подальшого розподілення поява вітчизняних олігархів в певному сенсі убезпечила Україну від скуповування всієї країни оптом і вроздріб росіянами. Для яких, на певному етапі, це була стратегія для поглинання нашої держави.
Інша справа, що олігархія означає стагнацію. Очікувати на бурхливий розвиток економіки і політичної системи в умовах повного контролю олігархами всіх сфер державного життя було марно. Але система існувала.
Ще коли чинна влада проголошувала свої наміри її зламати, постійно хотілося запитати – а що ви пропонуєте натомість? Без питань, знищити олігархію доцільно. Але є план, що ми будуємо замість неї? Тоді це питання залишилося без відповіді через актуальніші проблеми.
Але, можливо, зараз саме час його поставити знову. Старої олігархії більше не існує. Принаймні, у тому вигляді, в якому ми її знали. І не завдяки владній деолігархізації. Можновладці, вочевидь, це також вже зрозуміли.
Але що ж буде натомість? Напевно, це одне з найважливіших питань, зокрема, для тих днів, на які “перенесений” реєстр олігархів. Для днів після війни. І відповіді на нього поки не чути.
