Ще у п’ятницю були заарештовані активи двічі підозрюваного олігарха Ігоря Коломойського. Принаймні, про це поспішило відзвітувати НАБУ після висунення йому другої підозри.
Як відомо, поки очільники НАБУ засідали у Вашингтоні, їхнє відомство випередили СБУ та БЕБ, які встигли відправити Коломойського у СІЗО за підозрою у шахрайстві. Щоправда, досі не дуже зрозуміло, в якості громадянина якої країни.
Через пару днів до Ігоря Валерійовича, який вже відпочивав у закладі СБУ на Аскольдовому провулку в Києві, добігли детективи НАБУ. І довісили йому розкрадання у ПриватБанку.
Видавши після цього прес-реліз про арешт його активів задля можливої конфіскації, але чомусь лише на 48 годин. Які сьогодні власне і спливають. При цьому, БЕБ та СБУ про активи олігарха не особливо доповідали.
Теорій на тему цього забігу доволі багато. Починаючи від намагання сховати Ігоря Валерійовича від суворого, але справедливого американського правосуддя, яке багато років ним цікавиться, до ледь не приміряння на олігарха роби Ходорковського 20-річної давнини.
Як би там не було, але, як свідчить досвід, в першу чергу треба звернути увагу на інше питання. А що цінного залишилося у Ігоря Валерійовича? Відчуття підказують, що як би не закінчилися його численні кримінальні справи, майно доведеться здавати у будь-якому випадку.
Хоча, чесно кажучи, Коломойський вже давно почав це робити.
Спочатку його відключили від державного Центренерго, де сидів “приватівський” менеджмент і рулив компанією у потрібному напрямку. Туди зайшли люди, орієнтовані на ОП.
Потім до президентської вертикалі в обличчі Міноборони були вилучені діаманти коломойської імперії – Укрнафта та Укртатнафта. Підстава – війна.
Що ж залишилося у колись надвпливового олігарха?
Є феросплавні заводи у Нікополі та Запоріжжі. Сумнівний бізнес у нинішніх воєнних умовах, а також з урахуванням теплого ставлення до цих активів давнього друга Коломойського Віктора Пінчука. Є міноритарні пакети акцій у обленерго. Не менш сумнівний бізнес з тих самих причин. Маса об’єктів нерухомості – цікаво, але не мрія всього життя.
Але є ще дещо, що, принаймні у минулі часи, переважувало Укрнафту з феросплавами разом узяті.
Це телеканал 1+1. З його ліцензіями, надпотужною виробничою базою, розкрученим брендом, мережевими каналами з мільйонною аудиторією та вірними кадрами.
“Плюси” – це ж не тільки шматок телемарафону. Це й “УНІАН”, і “ТСН”, і багато чого іншого. Надпотужний інформаційний механізм, навіть у нинішніх умовах.
Працююча, як годинник з улюбленої Коломойським Швейцарії, фабрика з виробництва нових політиків, і мочилова інших.
Ігорю Валерійовичу ніколи не був притаманний холодний розрахунок його колеги Ріната Леонідовича, який, оцінивши ризики, вийшов з медіа-бізнесу і здав виробничу базу куди треба. І загалом не має особливих проблем.
Києвом активно ширяться чутки про те, що саме акції “плюсів” – це те майно, яке Коломойському доведеться здати, що з поїздкою до США в один кінець, що з вироком рідного українського суду, що з поверненням до Буковелю.
Особливо, якщо таки переможе бажання сходити на вибори під час війни. Принаймні, фабрика Коломойського не розвернеться проти своїх улюблених створінь.
До речі, зі структурою власності “плюсів” і стосунками зі співробітниками і партнерами у Ігоря Валерійовича не все просто. Коли він востаннє дуже переживав за долю телеканалу, до структури власності були введені довірені журналісти. Деякі з них потім стали народними депутатами від “слуг”, на кшталт Ольги Василевської-Смаглюк чи Олександра Дубінського.
Дехто зі щасливих міноритаріїв залишилися працювати, але відверто мігрували до сфери впливу ОП, як улюблений інтерв’юер влади Наталія Мосейчук.
Та й не будемо забувати про акції екс-міністра культури в уряді “слуг” Олександра Ткаченка, багаторічних партнерів Коломойського – Юрія Кіпермана та братів Суркісів. Вже не рахуючи впертих чуток про належність певного пакету родини зрадника України Віктора Медведчука.
І щось якось ніхто не захищає свого старшого партнера у медіа-бізнесі. Трошки дивно.
Переповідаючи ці роздуми, дотепники додають свіжий політичний жарт про те, як у Папи Карло конфіскували улюблений рубанок.
Втім, здається, тут доречніше згадати класика французької літератури, який все написав ще у 17 сторіччі: “Ти сам цього хотів, Жорж Данден”.
