Черговий сигнал з-за океану: за словами речника Білого дому з національної безпеки Джона Кірбі, допомога, яку США надавали Україні, зупинилася, а розблокувати це питання на рівні Конгресу не вдається. Між тим, російські удари посилюються, і, якщо так триватиме, наслідки передбачити буде складно.
Але давайте не квапитися обвинувачувати в усьому незговірливих американських сенаторів. По-перше, наївно думати, що Штати живуть винятково інтересами України – у них своїх проблем вистачає, в тому числі, у зв’язку з цьогорічними президентськими виборами. По-друге, наші західні партнери чудово бачать, що відбувається в Україні. Що, попри їхні спочатку натяки, а потім – вимоги прямим текстом, в нашій державі, яка так гостро потребує західної фінансової допомоги, нічого не змінюється.
Вони бачать, що в Україні, як і раніше, процвітає корупція. Що українська влада, замість об’єднання та утворення чогось на кшталт уряду національної єдності, чубиться між собою, намагаючись перекласти відповідальність та позбуваючись електоральних ворогів (почасти уявних).
Вони бачать касту недоторканних – тих самих «4-5 ключових менеджерів», які роблять, що захочуть, бо мають індульгенцію від вищого керівництва держави. Вони бачать, що антикорупційні органи, які повинні, незважаючи на прізвища та посади, викорінювати корупцію серед топ-посадовців, займаються виконанням політичних замовлень. Вони бачать, що судова реформа в Україні забуксувала, натомість на ключові суддівські посади призначаються сумнівні постаті з російськими паспортами.
І ще багато чого бачать – не треба мати ілюзій, що наші проблеми є таємницею для могутніх Сполучених Штатів. Українська влада намагається приховати ці проблеми – чи не це є основною причиною створення перешкод для депутатів з опозиції, які беруть участь у різних міжнародних заходах? Влада пояснює це тим, що Україна повинна мати one voice, тобто, єдину політику, з якою виступає на західній арені. Проте про який «єдиний голос» йдеться, якщо наразі сказати нічого? І похвалитися нема чим.
Тож нема чого нарікати на Конгрес США. Від західних партнерів лунає вже не шепіт, а крик: спочатку – зміни всередині країни, потім – гроші.