Покійний патріарх УГКЦ Любомир Гузар казав: «Україна не поділяється на захід або схід. Вона поділяється на тих, хто любить Україну і не любить». Блаженніший не міг тоді знати, що за кілька років людина, яка не любить, її очолить. Бо любов до України передбачає не лише патріотичну риторику й пафос, вона передбачає розуміння країни, викликів та загроз, які стоять перед нею.
Саме такі висновки, на жаль, напрошуються за наслідками прес-конференції президента України. Не розуміє, не бачить, не відчуває.
У президента добрі спічрайтери, йому правильно добирають слова, все, що він висловлює з міжнародних трибун, викликає загальне схвалення. Але коли він намагається спілкуватися вживу, на прес-конференціях, на поверхню випливає реальна людина, не схована за цитатами і афоризмами.
Перш за все, хороший державний діяч вирізняється тим, що здатен жертвувати власними політичними інтересами та амбіціями на користь інтересів і амбіцій держави, яку він представляє. У президента України така риса цілком відсутня. Він каже майже прямим текстом: я не зважаю на критику, я не бачу своїх недоліків, ніяких змін не чекайте, їх не буде. І це найбільша загроза для України в найближчому майбутньому. Повна відсутність самокритики і небажання усувати наслідки очевидних помилок – ведуть країну до прірви.
Президент на другому році війни живе лише прожектами: мільярд дерев, мільйон безпілотників, шашлики на травневі свята.
Що українці почули від президента на прес-конференції? Вірніше, чого вони не почули, всупереч своїм сподіванням?
Президент не готовий позбутися навіть найодіозніших представників своєї команди. Він каже, що це його люди, його друзі і соратники, а тому наперед – безгрішні. І йому ніяк не муляє, що за деякими з цих соратників давно плаче в’язниця. Лише до виборів наші політики люблять цитувати Лі Куан Ю, а після них поводяться, як Кім Чен Ин.
Якщо в Ізраїлі одразу після терористичної атаки бойовиків ХАМАС було створено уряд національної єдності, то президент України рішуче відкидає і таку пропозицію. Бо у нас, мовляв, технократичний уряд. Насправді президент просто боїться найменшої конкуренції і його цілком влаштовує цей беззубий і безликий уряд, який просто виконує накази, що надходять з президентського офісу.
Так звані правки Лозового, які не залишили каменя на камені від системи кримінальної й судової справедливості, також не будуть скасовані. Корупція і зловживання стали офіційною державною релігією останніх років. Владу така ситуація абсолютно влаштовує.
Президент не спростував, а скоріше підтвердив наявність розбіжностей між ним та Валерієм Залужним, і фактично дозволив собі порівняти головнокомандувача з місцевою вар’яткою Безуглою, що веде інформаційну диверсійну операцію проти Збройних сил України. А це вже край, що не кажіть.
Не почули українці ані слова про повний провал підготовки до війни, про те, чому, як і хто здав південь України, чому були проігноровані всі попередження наших партнерів, їхніх розвідок, чому досі не покараний екс-голова СБУ Баканов, за якого головна спецслужба країни мало не перетворилася на філію російського ФСБ.
Всі ці питання залишилися без відповіді, але це зовсім не означає, що не існує великих проблем, які ховаються за цими питаннями. На п’ятому році каденції і на другому році повномасштабної війни президент демонструє повну неготовність відповідати за власні дії та дії свого оточення. За ці роки влада перетворилася на закриту касту, що керує країною, як їй заманеться, незважаючи ні на що й ні на кого. І з цим можна було б якось миритися та чекати чергових виборів, але країна сьогодні перебуває у стані війни! Проти нас стоїть страшний і сильний ворог, якого може здолати тільки сильна й єдина Україна. І вона не може бути сильною та єдиною сепаровано від влади та системи державного управління.
І ще про одне варто сказати. На прес-конференції президента ми не почули жодного (!) нормального, актуального, гострого питання від журналістів. Все, про що вони питали, виглядало просто жалюгідно. Навіть у найтемніші часи журналісти в Україні були силою, яка протистояла владі, авторитаризму, замовчуванню, брехні. Сьогодні ми, на жаль, бачимо, що вітчизняна журналістика перетворилася на обслугу влади. Їх не цікавить правда, їх важливо, щоб влада не образилася. Очевидно, даються взнаки два роки Єдиного телемарафону, цензури та монополізації ЗМІ. Влада перестала боятися журналістів, і це ще одна велика загроза для демократичного суспільства. Мабуть, ще ніколи журналістика в Україні не була настільки непрофесійною, не кусючою і безвідповідальною.
Що залишається робити українцям в цій ситуації? В давні часи закликали сподіватися на бога та більше молитися. На щастя, в нас є інший вибір – Збройні Сили України. Надійніші за будь-які молитви.
