“Ми підтримуємо Україну настільки, наскільки це відповідає польським національним інтересам. Так було і так буде завжди”, – саме таку різку заяву зробив нещодавно заступник міністра закордонних справ Польщі Павел Яблонський.

Вона пролунала у відповідь на різку критику українськими чиновниками рішень польської влади щодо української аграрної продукції. Дійшло до взаємного запрошення послів до МЗС двох країн на неприємні розмови.

І це не перше непорозуміння між Україною та її стратегічними союзниками останнім часом.

Місяць тому на саміті НАТО міністр оборони Великобританії прямим текстом дав зрозуміти, що позиція Києва “нам винен весь світ” – контрпродуктивна. Саме з цього почалася міжнародна дискусія на тему “Україна має бути вдячною”.

Тож ключові союзники нашої країни перестали приховувати своє роздратування різкими діями і заявами України. Причому йдеться саме про ключових союзників – Велику Британію та Польщу. Які, на відміну від багатьох інших, серйозно підтримували нас задовго до повномасштабного вторгнення росії і допомагали до нього готуватися.

Це роздратування – справжній подарунок для російських загарбників, які сплять і бачать, як би розвалити проукраїнську коаліцію цивілізованого світу, позбавивши Київ допомоги.

В чому причина цих проблем з союзниками, які останнім часом так яскраво проявилися?

Видається, що проблема в українській дипломатії. Яка, з одного боку, просуває свою концепцію “весь цивілізований світ винен Україні” у найбільш різких висловлюваннях, а з іншого – часто суперечить сама собі та скочується у відверте хамство.

Достатньо згадати кілька прикладів.

Колишній посол України у Німеччині Андрій Мельник став зіркою вітчизняних соцмереж завдяки нищівній критиці німецьких політиків. Дипломат дійшов до того, що обізвав канцлера Олафа Шольца “ображеною ліверною ковбасою”. МЗС, судячи з усього, радо вітало таку активність посла і вважало її ледь не гідною підвищення по службі. Мовляв, посол, як міг, наближав поставки німецької зброї до України. Потім його звільнили, за “ліверну ковбасу” довелося вибачатися, і лишилося питання – а, може, завдяки такій сумнівній дипломатії Україна навпаки, недорахувалася якоїсь допомоги?

Є й інший приклад. Колишній посол у Великій Британії Вадим Пристайко, під час суперечок на саміті НАТО, не придумав нічого кращого, ніж публічно в інтерв’ю звинуватити у “нездоровому сарказмі”… власного президента. Фактично виступивши проти глави власної держави. Після цього Пристайка, звісно, довелося звільняти тому ж президенту. Давайте уявімо враження Лондона, внесок якого у допомогу Україні важко переоцінити.

Попри ці провали, українська дипломатія продовжує гнути свою лінію “нам всі винні” у найбільш різких висловлюваннях. Не дивно, коли у щирих і вірних союзників України може скластися враження, що вони мають справу з шантажем. Ось і доводиться Варшаві взяти на себе роль того, хто пояснить важливість врахування національних інтересів і взагалі елементарних правил пристойності.

Таке враження, що, ухвалюючи рішення про передачу новітніх озброєнь, фінансову допомогу, міжнародну підтримку, союзники із Заходу ще й вимушені якось втихомирювати амбіції українських чиновників. Проявляючи терпіння і пам’ятаючи про інтереси українського народу. Про що, чесно кажучи, думати повинні не вони, а ті самі чиновники від дипломатії.

Прориви на кшталт саміту у Саудівський Аравії, судячи з усього, стаються не завдяки українським дипломатам, а всупереч їм. Зміна позицій у країнах Півдня, консолідована і рішуча підтримка Заходу, участь Китаю – здається, це все заслуга воїнів Збройних сил України, які героїчно тримають фронт.

Насправді, саме вони забезпечують переговорну позицію для України. Виконуючи ще й не свою роботу – головних українських дипломатів.